Друк

о. Серафим Кашуба

Слуга Божий о. Серафін Кашуба (Алоїз), священик Ордену Братів Менших Капуцинів, все своє священицьке життя працював на території Радянського Союзу.

Родинний дім

Батько Алоїза, Кароль, за фахом був ковалем. Він був добрим чоловіком та зразковим батьком, піклувався про виховання своїх дітей, відзначався релігійною ревністю. Дім Кашубів знаходився неподалік від храму капуцинів у Львові, до нього Кароль часто приходив молитися.

Мати Алоїза, Ганна Кашуба, була типовою львів'янкою. Закінчила елементарну школу, а з дому винесла добре виховання. Турбувалась про власний дім та опікувалась родиною.

Алоїз мав двох старших сестер Марію та Яніну і одного брата Юзефа, який загинув у трагічних обставинах.

Алоїз Казимир (в Ордені о. Серафін) народився 10 червня 1910 року в Замарстинові. В 1916 році вступив до школи ім. Й.Словацького на Замарстинові, яку успішно закінчив. Продовжував навчання у Державній Гімназії ім. С. Жулковського у Львові.

Брат Серафін

У травні 1928 року Алоїз Кашуба склав іспит зрілості й у серпні цього ж року вступив до Ордену Братів Менших Капуцинів, де отримав чернече ім'я Серафін.

Браття, що були разом з ним, могли спостерігати психічну врівноваженість та духовну зрілість Серафіна. Релігійність, в якій він виховувався в батьківському домі, знайшла відповідне підґрунтя для властивого розвитку в середовищі чернечого життя. Завдяки працьовитості, покорі, побожності, а також вірності в виконанні покладених на нього обов'язків брат Серафін був шанований та прийнятий своїми співбратами.

11 березня 1933 року в Краківському монастирі капуцинів брат Серафін прийняв священицькі свячення з рук єпископа Станіслава Роспонда.

Молодий священик о. Серафін з радістю віддавався душпарстирській праці, охоче знаходив час для сповіді вірних та проголошування Божого Слова. Одночасно він розпочав навчання в Ягеллонському Університеті на філософському відділі. 17 червня 1939 року успішно закінчив навчання, отримавши ступінь магістра філософії. 


  ІІ світова війна

Вибух ІІ світової війни застав о. Серафіна в батьківському домі у Львові, де він перебував у відпустці.

Церква опиняється в тяжкій ситуації: багато священиків було ув'язнено, депортовано, деяких просто вбивали, а деякі, передчуваючи подібну загрозу, зникали.

Праця на Волині

Отець Серафін залишається на волинських землях. Не зважаючи на численні труднощі та перешкоди, він уже на Боже Різдво 1940 року відправляє Пастирську Службу в парафії в Карасині, Луцької дієцезії.

Спустошення, що несе війна на ці території, навіть якщо не відбирає життя, то змушує людей ставати жебраками. Молодий чернець розділяє цю недолю з місцевим населенням.

Після трагічних подій в Карасині, разом з парафіянами, які залишилися живими, переїжджає до Бистриць, після декількох місяців до Дерманки. Вірні підтримують та допомагають о. Серафіну, а він їздить від села до села, від міста до міста і несе Добру Новину всім, також і православним вірним. Боже Провидіння чуває над ним серед різних небезпек, зберігаючи життя ченцеві.

У червні 1943 року Дерманка була спалена, о. Серафін з парафіянами їде до Городниці, а коли стає небезпечно, пересувається на схід до с. Медведова. Через два місяці о. Серафін знову мусить втікати до Старої Хути. З приводу нелюдських умов життя тут розпочинається епідемія тифу. Чернець поспішає на допомогу кожному, аж сам стає жертвою хвороби; починаються довгі тижні боротьби з тифом. Після одужання, хоча ще дуже слабий, він повертається до праці. Навесні 1944 року ситуація змінюється – німецькі війська відступають, залишаючи ці землі, на які входить Червона Армія, а з нею радянський устрій.

Наказ “репатріації”

Навесні 1945 року в зв'язку з повним перерозподілом українських та колишніх польських земель з'являється наказ “репатріації” польського населення на Захід. Кількість священиків зменшується, бо вони від'їжджають разом з парафіянами. Залишають монастирі в Острозі, Олеську, Дрогобичу та Львові співбрати о. Серафіна. Батько, дві сестри з родинами також вже в Польщі й намовляють його приєднатися до них. Але свідомість свого покликання і того, що він потрібний тут, на цих землях, не дозволяє йому виїхати.

Так він сам згадує ті часи: “Церква в Рокитному, від якої ми вже мали ключі... також просила залишитися. На жаль, не знайшлося горстки вірних для комітету... Завантажуємо речі до вагону... доїжджаємо до Здолбунова. Думки рояться. Треба вирішувати. Потім буде пізно. Якби ж когось порадитись... В Здолбунові не було часу на роздуми. Нічого не помічаючи, я переходив колії. А речі? Нехай їдуть далі. Тепер треба до Рівного. Від часу, коли о.Ян спочив на луцькому цвинтарі, я залишився сам на Волині”. 


 Настоятель у Рівному

Приїхавши, отримує реєстрацію та дозвіл від єпископа на працю в усій єпархії. Рівне стає резиденцією останнього настоятеля.

Пасхальну Службу, згідно записів самого о. Серафіна, він відправив у Дубні, Рівному, Здолбунові, Корці й “в С. наступного дня”. “Всюди є Господь Ісус – яка радість! – всюди добрі і вдячні серця”. Буває він також і в Острозі.

Не зважаючи на велику кількість обов'язків, він пам'ятає як про свою родину, про батька та сестер, так і про чернечу спільноту – підтримує контакт з ними через листування.

Його ззовні мирна, спокійна праця не залишається без уваги відповідних органів, його діяльність відстежується та ретельно контролюється. Іноді бувало і так, що ті самі органи і допомагали йому, дивлячись на його дуже вбоге вбрання та запалі щоки.

... аж голова крутиться...

У 1955 році починається нова хвиля репатріації поляків, що залишилися до цього часу на території СРСР.

Щороку з'являються нові труднощі, однак чернець знову іде від міста до міста, додаючи відваги, заохочуючи до життя та праці. Цілий час відбуває ту саму подорож: Корець, Кожець, Рівне, Здолбунів. О. Серафін не зупиняється, “а як інакше, якщо всюди чекають?”. Найгірше однак попереду.

10 квітня 1958 року в Здолбунівській газеті з'являється стаття про “Земні справи ксьондза Кашуби”, в якій автор звинувачує ченця в пияцтві, інтимних стосунках з жінками. Вірні не вірять цим звинуваченням, однак для влад цього було достатньо. Наступного дня до о. Серафіна прийшов офіцер НКВД і заявив: “Від сьогоднішнього дня ти є позбавлений усіляких прав”.

Так написав він про це: “Тримаю перед собою цей кусок газети і гадаю: “Мій Боже! Чи і це також є потрібне?”

Щоб відновити несправедливо відібрані права, їде до Києва. Одночасно не залишає і своєї нелегальної діяльності, відвідуючи вірних, “більше вночі”. На початку листопада 1958 року планує відвідати всі парафії дієцезії.

Без реєстрації

28 травня 1959 року закривають церкву в Рівному, а пізніше в Острозі. О. Серафін отримує наказ виїхати з Рівного. Від цього часу аж до своєї смерті він вже не буде мати місця прописки.

Залишаючи Рівне, їде до Самбора, згодом до Олексіївки (Крим). Від 1961 року для нього розпочинається мандруюче душпастирство. Він з'являється в Криму, на Поділлі, Волині, в околицях Вільна. Оскільки не міг вести публічної діяльності, веде служіння таємно по домах. Увесь час змінює місце знаходження з огляду на загрозу для життя і завжди вчасно, завдяки інформації від добрих людей.

Перебуваючи на українських землях, чує від вірних, яка велика потреба мати священика є на території Казахстану, куди також було депортовано багатьох католиків.

Восени 1963 року о. Серафін вилітає з Криму до Москви, а звідти – до Таїнчі, в Казахстані. Тут він почувається, як риба в воді. Шукає можливості душпастирської праці, а для укриття справжньої мети свого перебування відкриває курси з палітурної справи.

Від 1964 року до початку 1966 року о. Серафін служить всюди: не тільки в Казахстані, але і в Алтайському краї й навіть доходить до Сибіру. Звісно і ця його діяльність не залишається без уваги, декілька разів був затриманий міліцією, але швидко був звільнений.


 Арешт

6 березня 1966 року, коли чернець їде до Москви, щоб просити про дозвіл на відкриття каплиці в Червоноармійську та можливість звершення Таїнств, його затримують на автовокзалі в Кустанаї.

Судове засідання відбулось миттєво й уже від 16 березня розпочався відлік виконання вироку – п'ять років заслання в Арикту.

Там він оселився в родині німецьких протестантів. Найбільше страждає, бо не може відправляти Божу Службу. “Щодня відправляю Службу без видів [хліб, віно – примітки перекладача] ... ані міссалу... щоб не забути”. Незабаром отримує передачу з хлібом та вином, “отож розпочинається нове життя – знову з Ним і біля Нього!”.

Спроба залишити місце заслання призводить до того, що його знову заарештовують та конвоюють до Арикти. Невдовзі переправляють ще далі, до Аршатинську, що розташовано 350 км від попереднього місця. Не має можливості контакту та виїзду, але священик часто відправляє Євхаристію.

На новому місці відновлює душпастирську діяльність; коли має можливість відвідує вірних в попередніх місцях праці.

Хвороба цілий час нагадує про себе, і з цього приводу він втрачає працю. Але директор радгоспу, в якому працював о.Серафін, маючи підозри, вилучив у ченця документ, що дозволяв пересування. Таким чином священик став заручником Аршатинську. Влада трактує його все гірше і гірше. Чернець отримує працю сторожа. Тільки вірні допомагають йому, як можуть, а головне, моляться про свободу для вигнанця.

Свобода протягом місяця

Настає радісний день. “Від 16 листопада 1966 року – я вільний”. Керує свої зусилля в двох напрямках: відновлює душпастирську працю, а також просить владу про можливість відкриття місця для культового служіння.

22 грудня 1966 року о. Серафіна несподівано вивозять під супроводом міліції до Целінограду, до закладу для людей похилого віку та безнадійно хворих в с. Мала Тимофієвка. Звісно йшлося про його цілковиту ізоляцію від вірних. Супроти очікуванням влади таким дивним шляхом о. Серафін доходить і до цих людей. Одночасно він пише заяву до прокуратури та Ради Культів в боротьбі за справедливість.

Втеча

Мовчання у відповідь на всі заяви наштовхували на одну думку – втікти. 6 березня 1967 року він утікає з дому. Опинившись знову на свободі, розпочинає великопісну працю посеред вірних в Красноармійську, Целінограді, Шортанді та в місцевостях, що розташовані навкруги. О.Серафін більше віддається служінню, якби намагаючись надробити втрачений час.

Відвідує навіть вірних на Поділлі, що на Україні. В листі до о. Альбіна пише: “Хотів би підтримувати з Вами живіший контакт. Якби не те, що я маю велику Родину, почувався вже б дуже самотнім”. Ця Родина дійсно дуже велика. Свідчили про це листи з Барнаулу, Москви, Караганди, Петропавловська та інших міст, які при нагоді о.Серафін завжди відвідував.

Візит до Польщі

У цей час своєї відданої праці на території СРСР він отримує звістку про смерть своєї улюбленої сестри Марії 6 червня 1968 року. Дозвіл на виїзд отримує тільки через два місяці. Прибувши до Польщі, відвідує могили отця і двох сестер, живе в монастирі у Вроцлаві, однак переважно цілий час перебуває в лікарні. Туберкульоз дуже прогресує, так що ампутували Кашубі частину лівої легені. Однак він також відвідує новостворені монастирі на території Польщі, зустрічається з парафіянами з колишніх українських місцевостей, де працював.

29 червня 1969 року до Вроцлава приїздить пані Емілія з Целінограду з проханням про повернення о. Серафіна до вірних у СРСР.

Лікарі наполягають на тому, аби він не повертався, а настоятелі залишають свободу: нехай чинить те, що вважає Божою волею для себе.


 Повернення

Божа воля здійсниться таким чином: 13 червня 1970 року о.Серафін залишає Польщу та прибуває до Казахстану, відвідуючи по дорозі вірних в Рівному та Здолбунові.

Однак життя стає більш напруженим. Священик змінює раніше спокійні місця, але це не допомагає, атака на нього вже приготована. В газеті “Целиноградская Правда” від 12 вересня з'являється стаття “А знакомые все лица”. Вона стає підставою до арешту та знешкодження злочинця.

Кочовий стиль життя

О. Серафін не чекає на наслідки цієї статті. Якнайшвидше залишає небезпечний район і розпочинає кочове життя. Не маючи постійного місця перебування, їде всюди, де навіть не знали про священика та не приймали Таїнств. Буває в Новосибірську, Красноярську, Канську, відвідує вірних в тайзі – це стає для нього постійною трасою. Також буває і в Казахстані, “наглядачі” застають його і при літургійних діях, але тільки попереджують, щоб якнайшвидше він виїхав з місцевості.

Цей місіонер подорожує по безмірних просторах СРСР, маючи бажання бути всюди, де його потребують: жовтень 1970 року – Алма-Ата, листопад – Челябінськ, початок 1971 року – Свердловськ і Москва, березень-квітень – на Україні, далі Павлодар, Куйбишев, Челябінськ, Петропавловськ. Боже Різдво 1971 року – Алма-Ата, Великий Піст 1972 р. – Новосибірськ, Петропавловськ, Орджонікідзе, весна і літо – Україна, жовтень – Естонія, Боже Різдво – Сибір, Пасха 1973 року – Красноармійськ.

Тяжка доля

Організм о. Серафіна дуже ослаблений подорожами, і чернець залишається в Красноармійську, бо має тут можливість доброї лікарської опіки. Однак досвідчує дещо більш болісне, ніж хвороба. Вірні Красноармійська, якими завжди опікувався о. Серафін, отримують від влад дозвіл на будівництво каплиці, однак за умовою, що церковний комітет - “двадцятка”, ніколи не дозволить відправляти Служби о. Серафіну, навіть вночі. Ці слова: “не можна тобі” були більш болісними, ніж тоді в Рівному “від сьогодні не маєш права”.

Їде на короткий час в Україну і навесні 1974 року знову повертається до Казахстану, до Петропавловська. Інтенсивне служіння в Великий Піст призводить до загострення туберкульозу. Не зважаючи на хворобу, чернець їде до Красноармійська, де опиняється в лікарні. Оскільки перебуває тут нелегально, на початку липня мусить залишити лікарню, хоча є дуже слабий.

Від'їжджає до родинного Львову, де вночі з 28 на 29 вересня 1974 року з'явилась легенева кровотеча. Добре ставлення львів'ян та медична опіка тут йому були забезпечені. Щойно зупиняється кровотеча, чернець бажає відвідати своїх вірних. Як це вже було у Вроцлаві, численні вірні відвідують його самі, однак їх пастир має залишитися в лікарні ще і на Боже Різдво 1974 року, і на Пасху 1975 року.

В зв'язку з ремонтом лікарні о. Серафін оселяється в домі родини Заппе, де швидко видужує та набирає сил. Щоб ще зміцнити сили, деякий час перебуває в санаторії в Голоску під Львовом. Їде до Казахстану, однак це є тяжкий час, бо не може працювати посеред вірних, які його чекають.

Перед Пасхою 1976 року о. Серафін перебуває на Волині, однак не довго, бо це заборонена для нього земля, де його дуже ретельно контролює міліція. Повертається на короткий час до Казахстану, пізніше їде через Москву до Ленінграду, там протягом 2 місяців лікується. В Адвенті 1976 р. та Великому Пості до Пасхи 1977 р. відвідує вірних по всьому Казахстані.


 Апостольські часи

В квітні 1977 року з ентузіазмом пише: “За вікнами зима. Тепер є якийсь повів відродження – Воскресіння. Виникають каплиці в Караганді, Душанбе, Таїнчі. Вони будуть піклуватися про місце для мене... Я тепер в досить доброму стані...”

Зібрав сили і вирушає до Ташкенту, в липні 1977 р. служить там, де вже 4 роки не було священика. Пише з Душанбе: “пишу лежачи, тому криво, ледве відправляю... достатньо було дві тяжкі ночі і вже щось серйозне. Трудно вийти з цього, але не жалію – вони чекали чотири роки. ...Казахстан переживає апостольські часи. Каплиці є в Таїнчі, Кустанаї, Караганді, Алма-Аті, Фрунзе, Джамбулі й далеко на півдні Душанбе. Там всюди ентузіазм – життя...”

Стався всім для всіх

Наприкінці липня 1977 р., збираючи залишки сил, повертається до Львова. Відвідує вірних в Рівному та на Поділлі. 19 вересня їде зі Львова до Рівного, по дорозі автобус ламається і о. Серафін змушений кілька кілометрів йти пішки під дощем і снігом. Коли ввечері повернувся до Львова, вірні не могли відразу знайти для нього безпечне місце. Потім знайшли в українській родині.

Господарі чули, що він кашляв, але не звертали на це уваги. Біля третьої години ночі, побачивши світло в кімнаті ченця, увійшли і знайшли його вже мертвим. Він сидів за столом перед відкритим часословом, сперши голову на руку, а іншою рукою тримався за серце. Біля нього стояла посудина повна крові – це була кровотеча.

Відразу вночі повідомили всіх про його смерть. Вранці 20 вересня 1977 р. його тіло було положено в цвинтарній каплиці. Влада наполягала, аби його поховано якнайшвидше, щоб не допустити будь-якої маніфестації ані можливості віддати пошану цій людині. І дійсно багато вірних з різних кінців СРСР не встигли доїхати на похорон, який відбувся 22 вересня 1977 р. Тіло цього апостола Церкви Мовчання спочиває у Львові на Яновському цвинтарі. На його могилі написані слова: “Стався всім для всіх”.

За матеріалами статті бр. Анджея Влодарчика OFM Cap

о. Серафим Кашуба

Контактна інформація

Римсько-Католицька Парафія 
Пресвятої Діви Марії Ангельської 
вул. Соборна, 12 
21050 Вінниця 
Тел/факс: (0432) 67-10-13, +380678409395 Код ЄДРПОУ 20098538, р/р 26009000002523 в АТ "УКРЕКСІМБАНК" м. Київ МФО 322313

 

більше інформації >>>

Скринька для пожертв