о. Серафим Кашуба

 Арешт

6 березня 1966 року, коли чернець їде до Москви, щоб просити про дозвіл на відкриття каплиці в Червоноармійську та можливість звершення Таїнств, його затримують на автовокзалі в Кустанаї.

Судове засідання відбулось миттєво й уже від 16 березня розпочався відлік виконання вироку – п'ять років заслання в Арикту.

Там він оселився в родині німецьких протестантів. Найбільше страждає, бо не може відправляти Божу Службу. “Щодня відправляю Службу без видів [хліб, віно – примітки перекладача] ... ані міссалу... щоб не забути”. Незабаром отримує передачу з хлібом та вином, “отож розпочинається нове життя – знову з Ним і біля Нього!”.

Спроба залишити місце заслання призводить до того, що його знову заарештовують та конвоюють до Арикти. Невдовзі переправляють ще далі, до Аршатинську, що розташовано 350 км від попереднього місця. Не має можливості контакту та виїзду, але священик часто відправляє Євхаристію.

На новому місці відновлює душпастирську діяльність; коли має можливість відвідує вірних в попередніх місцях праці.

Хвороба цілий час нагадує про себе, і з цього приводу він втрачає працю. Але директор радгоспу, в якому працював о.Серафін, маючи підозри, вилучив у ченця документ, що дозволяв пересування. Таким чином священик став заручником Аршатинську. Влада трактує його все гірше і гірше. Чернець отримує працю сторожа. Тільки вірні допомагають йому, як можуть, а головне, моляться про свободу для вигнанця.

Свобода протягом місяця

Настає радісний день. “Від 16 листопада 1966 року – я вільний”. Керує свої зусилля в двох напрямках: відновлює душпастирську працю, а також просить владу про можливість відкриття місця для культового служіння.

22 грудня 1966 року о. Серафіна несподівано вивозять під супроводом міліції до Целінограду, до закладу для людей похилого віку та безнадійно хворих в с. Мала Тимофієвка. Звісно йшлося про його цілковиту ізоляцію від вірних. Супроти очікуванням влади таким дивним шляхом о. Серафін доходить і до цих людей. Одночасно він пише заяву до прокуратури та Ради Культів в боротьбі за справедливість.

Втеча

Мовчання у відповідь на всі заяви наштовхували на одну думку – втікти. 6 березня 1967 року він утікає з дому. Опинившись знову на свободі, розпочинає великопісну працю посеред вірних в Красноармійську, Целінограді, Шортанді та в місцевостях, що розташовані навкруги. О.Серафін більше віддається служінню, якби намагаючись надробити втрачений час.

Відвідує навіть вірних на Поділлі, що на Україні. В листі до о. Альбіна пише: “Хотів би підтримувати з Вами живіший контакт. Якби не те, що я маю велику Родину, почувався вже б дуже самотнім”. Ця Родина дійсно дуже велика. Свідчили про це листи з Барнаулу, Москви, Караганди, Петропавловська та інших міст, які при нагоді о.Серафін завжди відвідував.

Візит до Польщі

У цей час своєї відданої праці на території СРСР він отримує звістку про смерть своєї улюбленої сестри Марії 6 червня 1968 року. Дозвіл на виїзд отримує тільки через два місяці. Прибувши до Польщі, відвідує могили отця і двох сестер, живе в монастирі у Вроцлаві, однак переважно цілий час перебуває в лікарні. Туберкульоз дуже прогресує, так що ампутували Кашубі частину лівої легені. Однак він також відвідує новостворені монастирі на території Польщі, зустрічається з парафіянами з колишніх українських місцевостей, де працював.

29 червня 1969 року до Вроцлава приїздить пані Емілія з Целінограду з проханням про повернення о. Серафіна до вірних у СРСР.

Лікарі наполягають на тому, аби він не повертався, а настоятелі залишають свободу: нехай чинить те, що вважає Божою волею для себе.