о. Серафим Кашуба
Настоятель у Рівному
Приїхавши, отримує реєстрацію та дозвіл від єпископа на працю в усій єпархії. Рівне стає резиденцією останнього настоятеля.
Пасхальну Службу, згідно записів самого о. Серафіна, він відправив у Дубні, Рівному, Здолбунові, Корці й “в С. наступного дня”. “Всюди є Господь Ісус – яка радість! – всюди добрі і вдячні серця”. Буває він також і в Острозі.
Не зважаючи на велику кількість обов'язків, він пам'ятає як про свою родину, про батька та сестер, так і про чернечу спільноту – підтримує контакт з ними через листування.
Його ззовні мирна, спокійна праця не залишається без уваги відповідних органів, його діяльність відстежується та ретельно контролюється. Іноді бувало і так, що ті самі органи і допомагали йому, дивлячись на його дуже вбоге вбрання та запалі щоки.
... аж голова крутиться...
У 1955 році починається нова хвиля репатріації поляків, що залишилися до цього часу на території СРСР.
Щороку з'являються нові труднощі, однак чернець знову іде від міста до міста, додаючи відваги, заохочуючи до життя та праці. Цілий час відбуває ту саму подорож: Корець, Кожець, Рівне, Здолбунів. О. Серафін не зупиняється, “а як інакше, якщо всюди чекають?”. Найгірше однак попереду.
10 квітня 1958 року в Здолбунівській газеті з'являється стаття про “Земні справи ксьондза Кашуби”, в якій автор звинувачує ченця в пияцтві, інтимних стосунках з жінками. Вірні не вірять цим звинуваченням, однак для влад цього було достатньо. Наступного дня до о. Серафіна прийшов офіцер НКВД і заявив: “Від сьогоднішнього дня ти є позбавлений усіляких прав”.
Так написав він про це: “Тримаю перед собою цей кусок газети і гадаю: “Мій Боже! Чи і це також є потрібне?”
Щоб відновити несправедливо відібрані права, їде до Києва. Одночасно не залишає і своєї нелегальної діяльності, відвідуючи вірних, “більше вночі”. На початку листопада 1958 року планує відвідати всі парафії дієцезії.
Без реєстрації
28 травня 1959 року закривають церкву в Рівному, а пізніше в Острозі. О. Серафін отримує наказ виїхати з Рівного. Від цього часу аж до своєї смерті він вже не буде мати місця прописки.
Залишаючи Рівне, їде до Самбора, згодом до Олексіївки (Крим). Від 1961 року для нього розпочинається мандруюче душпастирство. Він з'являється в Криму, на Поділлі, Волині, в околицях Вільна. Оскільки не міг вести публічної діяльності, веде служіння таємно по домах. Увесь час змінює місце знаходження з огляду на загрозу для життя і завжди вчасно, завдяки інформації від добрих людей.
Перебуваючи на українських землях, чує від вірних, яка велика потреба мати священика є на території Казахстану, куди також було депортовано багатьох католиків.
Восени 1963 року о. Серафін вилітає з Криму до Москви, а звідти – до Таїнчі, в Казахстані. Тут він почувається, як риба в воді. Шукає можливості душпастирської праці, а для укриття справжньої мети свого перебування відкриває курси з палітурної справи.
Від 1964 року до початку 1966 року о. Серафін служить всюди: не тільки в Казахстані, але і в Алтайському краї й навіть доходить до Сибіру. Звісно і ця його діяльність не залишається без уваги, декілька разів був затриманий міліцією, але швидко був звільнений.
