о. Серафим Кашуба

  ІІ світова війна

Вибух ІІ світової війни застав о. Серафіна в батьківському домі у Львові, де він перебував у відпустці.

Церква опиняється в тяжкій ситуації: багато священиків було ув'язнено, депортовано, деяких просто вбивали, а деякі, передчуваючи подібну загрозу, зникали.

Праця на Волині

Отець Серафін залишається на волинських землях. Не зважаючи на численні труднощі та перешкоди, він уже на Боже Різдво 1940 року відправляє Пастирську Службу в парафії в Карасині, Луцької дієцезії.

Спустошення, що несе війна на ці території, навіть якщо не відбирає життя, то змушує людей ставати жебраками. Молодий чернець розділяє цю недолю з місцевим населенням.

Після трагічних подій в Карасині, разом з парафіянами, які залишилися живими, переїжджає до Бистриць, після декількох місяців до Дерманки. Вірні підтримують та допомагають о. Серафіну, а він їздить від села до села, від міста до міста і несе Добру Новину всім, також і православним вірним. Боже Провидіння чуває над ним серед різних небезпек, зберігаючи життя ченцеві.

У червні 1943 року Дерманка була спалена, о. Серафін з парафіянами їде до Городниці, а коли стає небезпечно, пересувається на схід до с. Медведова. Через два місяці о. Серафін знову мусить втікати до Старої Хути. З приводу нелюдських умов життя тут розпочинається епідемія тифу. Чернець поспішає на допомогу кожному, аж сам стає жертвою хвороби; починаються довгі тижні боротьби з тифом. Після одужання, хоча ще дуже слабий, він повертається до праці. Навесні 1944 року ситуація змінюється – німецькі війська відступають, залишаючи ці землі, на які входить Червона Армія, а з нею радянський устрій.

Наказ “репатріації”

Навесні 1945 року в зв'язку з повним перерозподілом українських та колишніх польських земель з'являється наказ “репатріації” польського населення на Захід. Кількість священиків зменшується, бо вони від'їжджають разом з парафіянами. Залишають монастирі в Острозі, Олеську, Дрогобичу та Львові співбрати о. Серафіна. Батько, дві сестри з родинами також вже в Польщі й намовляють його приєднатися до них. Але свідомість свого покликання і того, що він потрібний тут, на цих землях, не дозволяє йому виїхати.

Так він сам згадує ті часи: “Церква в Рокитному, від якої ми вже мали ключі... також просила залишитися. На жаль, не знайшлося горстки вірних для комітету... Завантажуємо речі до вагону... доїжджаємо до Здолбунова. Думки рояться. Треба вирішувати. Потім буде пізно. Якби ж когось порадитись... В Здолбунові не було часу на роздуми. Нічого не помічаючи, я переходив колії. А речі? Нехай їдуть далі. Тепер треба до Рівного. Від часу, коли о.Ян спочив на луцькому цвинтарі, я залишився сам на Волині”.